Блоги

2629 0

ТАМ ВСІ РОЗМОВИ ПРО МОРЕ

Вибачте. Навіяло вечірньою розмовою з моїми інтернатівськими друзями... Тобі не пощастило. З першої секунди твого життя щось пішло не так. І лікарі вже умовляють твою маму відмовитись від тебе. Бо так простіше. Бо вона не уявляє собі життя з таким, як ти. Бо за тобою потрібен спеціалізований догляд. Бо ти не виживеш. Бо так треба... Але ти ще цього не знаєш і не розумієш. Ти намагаєшся охопити цей світ весь, прислухаючись до своїх відчуттів. Не знаючи, якого сюрпризу підкинула тобі доля у вигляді нашої гуманної системи опіки за інвалідами.

Є багато причин, з яких в пологових будинках просто залякують та умовляють відмовитись від дитини-інваліда. Всі вони походять з нашого не такого вже і далекого минулого, коли на першому місці в державі була держава, а потім такі незначущі штуки, як люди. Розбиратися в тих причинах немає потреби, але та система породила монстра, який функціонує і дотепер.

Тобі не пощастило. Вигинаючись від болю в коротких проміжках часу, коли ти не під якимись снодійними або протиепілептичними препаратами, ти бачиш поруч білу пляму. Вона деколи торкається тебе. Механічно та байдужо. Тобі це приємно, але ж така коротка мить. Ця біла пляма іноді просто чекає, коли ти заморишся галасувати від болю, голоду, або пекучих фекалій на давно не міняній пелюшці і заснеш. Вона не жорстока і не зла - вона продукт цієї системи. І таких як ти у неї багато. Вона з безвиході пішла сюди працювати за 1500 гривень. Не за покликом своєї безсмертної душі, а від безробіття та зручного графіку. А ти - просто деталь на цьому заводі.

Тобі не пощастило. В будинку малютки ти вже навчився хоч трошки маніпулювати цими дорослими. Ти вже можеш розрізняти їх настрій та шукати нагоду підмазатись, щоб отримати свою частку, так необхідної тобі, ласки. Ти робиш це інтуїтивно та без системи. Ти просто хочеш ще одного дотику у своєму залізному ліжку. І ти знаєш коли у НЕЇ поганий настрій. Все це ти пізнав на власній шкурі. Спробуйте якось в будь-якому інтернаті для дітей-сиріт при дитині підняти руку та підвищити голос... А ще ти навчився їсти. Швидко, жадібно, не жуючи, проковтую все, що дають. Ти знаєш: варто хоч на секунду забаритись і така жадана рука з ложкою вже пішла до іншого ліжка. Я бачив, як годують лежачих дітей. І дуже часто зайва ложка одному - це твій голод.

Тобі не пощастило. Тільки твоє життя увійшло в певну колію і ти вивчив всі звуки та запахи у власному обмеженому гратами ліжка просторі, всі захери оточуючих тебе санітарок та медсестер, як тобі виповнилося 7 років. І тебе, як звичайну річ, в супроводі наглядача та файлу з документами везуть в інтернат для дітей-інвалідів. Тобі страшно, але й цікаво. І якщо до цього у тебе не було сильних загострень, чи не боліли зуби і тебе не возили в лікарню - це твоя перша поїздка на транспорті. Ти не бачиш навкруги нічого, але це дуже цікаво... І на новому місці тебе чекають нові грати нового ліжка. І новий персонал, який мало чим відрізняється від попереднього. Цей персонал просто забув, що він працює для тебе, а не ти існуєш для них.

Тобі не пощастило. Ти навчився відрізняти людей, які постійно поруч, від тих, хто приїжджає періодично і намагається щось розповісти тобі, гладить по голові та рукам, виносить на вулицю. Тобі це приємно і ти намагаєшся якось дати знати: ну ще хоч трошечки. Ти готовий робити все для них - посміхатися, плакати, лупитися головою в стіни. Тільки ще трошечки. І коли вони їдуть - ти живеш цими спогадами та чеканнями.

Тобі не пощастило. Так проходить день за днем. Рік за роком. Все твоє життя. Ти живеш, не знаючи дружби та кохання, радощів та розчарувань. Ти живеш не бачивши моря. А на небі всі розмови про море... А потім тобі пощастило... На цей випадок в деяких закладах є людина на ставці гробовщика...




Регеша Володимир

Регеша Володимир

сам собі режисер

Увійдіть,
як користувач:


iНШI статтi автора