соціум 2422 0
ЛЮДИ-НЕВИДИМКИ
У першому класі моєї сільської школи зі мною навчалася дівчинка N. Вчилася вона не дуже добре, але нічим в принципі не відрізнялася від інших дітей. Однак наприкінці року її залишили у першому класі, мотивуючи це уповільненим розвитком дитини. Батьки знайшли, на їх погляд, єдино вірне рішення у цій ситуації та віддали дівчинку в інтернат для дітей із затримкою розвитку. Чесно кажучи, я дуже сумніваюся в тому, що ситуація була наскільки критичною. Швидше за все такий варіант був зручний в першу чергу батькам: не потрібно витрачати зайвий час, гроші і сили на виховання дитини з особливими потребами. Навряд були проведені якісь експертизи стану здоров’я дитини, не кажучи вже про хоча б спроби залишити дівчинку у звичайній школі, без її ізоляції в спеціалізованому закладі.
І на цьому можна ставити крапку у життєвій історії дівчини, адже з того часу вона ніби стала невидимкою. Ні, вона не зникла безслідно і навіть повернулася додому після закінчення інтернату. Але її більше немає у житті односельців, однолітків, громади. Навіть родичі – а дівчина має рідного брата, вихованого в сім’ї, соціалізованого і товариського – уникають розмов про неї.
А з іншого боку показова історія – у США сестри сіамські близнюки не просто ходили у звичайну школу, спілкувалися з однолітками, отримали водійські права, закінчили університет та викладають математику в школі. Вони живуть в громаді як її рядові члени, користуються всіма суспільними благами, подорожують та насолоджуються життям так само, як і інші члени соціуму. От і виходить, що на одному кінці планети люди, які здавалося б не мають жодного шансу навіть на те, щоб вижити, живуть повноцінним життям, а на іншому – людина із уповільненим розвитком ізольована від суспільства і вже не має жодного шансу на нормальне життя.
У романі 'Ім’я троянди' Умберто Еко пише: 'Прокажені вигнані із суспільства, вони хотіли б і здорових потягти за собою. І чим більш явно їх виганяють– тим вони стають злішими; чим більш злішими їх вважають… тим сильніше вони відторгаються'. А чи не творить і наше суспільство таких собі 'прокажених'? Більше половини населення України вважає нормальним життя дітей в інтернатах. Більше половини погоджуються з існуванням таких 'резервацій', де з дітьми просто не ведеться достатньої індивідуальної та виховної роботи, де діти не мають з ким поговорити, запитати поради, їм немає з кого брати приклад, немає важливих життєвих дороговказів, за якими можна орієнтуватися вже після закінчення закладу, де вони відділені стіною інтернату від реального життя, реальних взаємин, реального суспільства. Більшість вихованців інтернатів поповнюють ряди безробітних та волоцюг, не здатних вибудовувати здорові міжособистісні стосунки, створити сім’ю та просто співіснувати в рамках суспільних правил та законів. А суспільство знову і знову переконується, що від таких 'елементів' краще відгородитися стіною неприйняття та ігнорування. І рідко хто з нас, окремих благополучних представників соціуму, готовий прийняти той факт, що доля більшості з цих дітей склалася б інакше, якби їх не іншували, а просто дали шанс розвиватися в межах свого соціуму. Таке сумне зачароване коло: суспільству не потрібні ізгої, з ними занадто складно, простіше закрити їх у спеціальних 'гетто', з яких вже ніхто не повертається у нормальне життя. Як то кажуть: 'Немає людини – немає проблеми'. А країна тим часом повниться невидимками.
Зламати існуючу систему нелегко, але можливо. Все, що потрібно – повернути вигнанців у соціум, адже всі мають рівне право на життя, незалежно від обставин особистої історії. Заміна інтернатів на максимально наближені до сімейних форми догляду за дітьми, акцент на особливостях та індивідуальних потребах кожної дитини, інклюзивне виховання, розвиток спектру соціальних послуг для сімей та робота з батьками – все це вдало апробовані та дієві механізми, завдяки яким кожна особа має рівні можливості для свого розвитку та може скористатися шансом на достойне і повноцінне життя в суспільстві. І ці механізми вже працюють тут, у нашій країні, в Макарівському та Дніпропетровському районах. В рамках реформування системи захисту дітей на районному рівні, а також розробки і впровадженнюя підтримуючих послуг, які зможуть зупинити розпад сімей і потік дітей на вулиці та в інтернатні заклади, в цих районах вже сьогодні розформовано інтернати, для частини дітей вдалося знайти нову сім’ю чи налагодити їх контакти з родичами. Інші діти живуть в малих групових будиночках чи в умовах, максимально наближених до сімейних. Ці діти отримують батьківську увагу та турботу, ходять до школи разом зі своїми однолітками, вчаться відповідальності, планують своє майбутнє та вже точно не поповнять ряди забутих невидимок.
