Соціальний проект 'У пошуках втраченого' було реалізовано ПБО ‘Надія і житло для дітей’ в Україні у 2001 році спільно з професійним фотографом Олександром Глядєловим.   Фотовиставка, що складалася з 58 фотографій, висвітлювала життя дітей вулиці, дітей в інтернатах, дітей, покинутих і забутих суспільством. Основна мета проекту – ‘розбудити’ людей – усіх, від найвищих посадовців до домогосподарки, спонукати їх замислитися над сьогоденням і майбутнім покинутих дітей, побачити і відчути біль і самотність в дитячих очах. Цим проектом ми намагалися не просто показати всю безодню болю, що сповнює життя покинутих дітей, але й шляхи до розв’язання цієї непростої ситуації, ті зміни, які стаються з дітьми, що потрапляють у дитячі будинки сімейного типу чи інші сімейні форми виховання та отримують часточку батьківського тепла і любові.

Фотовиставка експонувалася в 20 регіонах України, АР Крим, Сімферополі та м. Києві, в залі виставок Кабінету Міністрів України і Музеї Червоного Хреста в Женеві. Понад 30 тис. осіб відвідали виставку впродовж часу її експонування.

'А що робити?' кажуть мені різні люди, надивившись на образи нещасливого дитинства в житті або на моїх фотографіях. 'Ну, ось хоча б це!' відповідаю я, і показую фотографії дитячих будинків сімейного типу. І справді, у вас є інша відповідь?' (фотограф Олександр Глядєлов).

'Моєю справжньою сім'єю стали бабуся з дідусем. Мене берегли, як зіницю ока. У дитячий садок я не ходила. У мене була няня. Одного разу ми з нею гуляли у парку, мені було років 5 – 6, і раптом я побачила групу зовсім однакових дітей. Тоді я вперше почула слово 'дитбудинок'. Вони були в однакових сірих 'совкових' дитячих пальтах. З того часу я знаю, що дитячий будинок – це сірість у всіх її виявах. Я не знаю, чому мені це так запам'яталося, адже я абсолютно не ототожнювала себе з цими сірими дітьми. І вже набагато пізніше я зрозуміла, що своїм бабусі та дідусеві я зобов'язана передусім тим, що не стала такою сірою. Мені дали блискучу освіту, навчили відчувати себе особистістю. І я не знаю з якого віку в мені почала визрівати ця думка, що я зобов'язана віддати шану дорогим мені людям, і віддати її саме так – дати змогу іншим дітям вирватися із цієї сірості' (Ірина Кожухарова, мама 15 дітей, м. Сімферополь).

'Я не люблю, коли мене питають, що підштовхнуло нас на такий крок - створити сімейний дитячий будинок. А ще більше не люблю, коли питають, навіщо нам це потрібно. Потрібно і все!

діти не можуть повноцінно рости та розвиватися без атмосфери любові та турботи. і діти не винні, що вони залишилися без сім'ї та батьків! А обов'язок кожної дорослої людини - допомогти дитині, яка потрапила в буду.

Ми разом з дітьми ростемо і навчаємося. Найбільші вчителя для мене - це мої діти' (Олена Горєлкіна, мама 20 дітей та їх онуків, м. Сімферополь).

'Чому є люди, які не розуміють дітей? Чому є люди, яким добре, коли дітям зле? Чому я повинна доводити, що у кожної дитини, незалежно від кольору очей, волосся, шкіри, повинна бути мама?...' (Ольга Неня, мама 18 дітей, м. Суми).

'Можна багато розповідати дитині в інтернаті, що таке сім'я і що таке батьківська любов. Але коли дитина виросте, то ніколи не зможе створити повноцінну, щасливу сім'ю, якщо сама не виховувалася у колі родини' (Віктор Бостан, батько 12 дітей, м. Вишгород).

'Щиро дякую за вашу фотовиставку. Після перегляду фото замислюєшся над долею та життям знедолених дітей, а головне - ставиш собі питання: 'Що саме ти зробив для того, щоб таким дітям покращити життя?' І я впевнена, що з таким питанням до себе виходить кожен із цієї зали. Ще раз дякую' (голова Вінницького обласного об'єднання творчої молоді ‘Погляд в майбутнє’).

'Вибирати собі дітей – це аморально, та й просто неможливо: діти посилаються нам Богом. І ми відповідаємо за них перед Господом. Батьки – певним чином 'намісники Бога на землі': через нас діти повинні відчути ту вищу правду життя, яку, через своє малоліття, вони сприйняти ще не в змозі. Якою є ця правда? Вона міститься в одному слові: любов. Хоча і це святе поняття світ зумів повернути, як 'дишло': зараз більше зрозумілою є не християнська любов, а любов до влади, багатства, насолод; любов до гріха в усіх його видах названа 'повноцінним життям'.

І в цих умовах у вихованні незамінною  є опора на релігійні цінності: любов до Бога, як впевненість у кінцевій перемозі добра, і любов до людей, як практична реалізація цього добра.

Не дитина для нас, не ми в дитині – але ми для дитини – ось принцип християнської самопожертви і християнської любові. І можливість являти цю любов є нашою радістю, нашим щастям і нашим спасінням – і це дарує нам дитина' (священик Михайло Шполянський, батько 13 дітей, с. Стара Богданівка, Миколаївська обл.).

'Прийомну дитину потрібно не тільки одягнути і нагодувати. З цим непогано справляється і нинішня система. Їй потрібне відчуття захищеності, відчуття того, що вона ще комусь потрібна крім самої себе' (Ірина Кожухарова, мама 15 дітей, м. Сімферополь).

Інші докази

Налити серце дитини добром

Відверте інтерв'ю з Любомиром Гузаром про інтернати, суспільство та вічні цінності

НАУКОВІ ДОКАЗИ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Вчені довели важливість сімейного середовища для дитини, а різноманітні дослідження неоднократно вказували на надзвичайну шкідливість інтернатів, нехтування прав людини та реальну загрозу для їх мешканців